Лицар нескореного покоління

 8 січня цього року виповнюється  90-років з дня народження В. Симоненка - визначного українського поета, прозаїка і журналіста, одного із найяскравіших представників покоління "шістдесятників" у вітчизняній літературі.

До вашої уваги літературний портрет В. Симоненка.

Василь  Андрійович  Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Усе дитинство поета  пройшло  на селі у важкі воєнні та повоєнні часи.
Протягом 1942—1952 рр. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952).
 У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях і  вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Через п’ять років закінчив його і одружився на черкащанці Людмилі Півторадня.

У 1957— 1960 рр. працював у газеті "Черкаська правда", потім, у 1960—1963 рр.,— у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети", а також займався літературною творчістю.
1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка "Тиша і грім".
У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції м. Сміла. У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком,  це побиття не було випадковим.
13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах. 
Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. 

За його життя вийшла лише збірка поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963).

У 1964р. вийшла посмертна збірка "Земне тяжіння" (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан).Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка. В 1981 р. з'явилася книга вибраних творів  "Лебеді материнства" з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: "Цар Плаксій і Лоскотон", "Подорож в країну Навпаки", "Казка про Дурила". У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили нічого крамольного.

 Твори Симоненка не друкувалися. Проте не  ненависть, а  гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Саме  тому центральною в творчості поета вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу  поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського "я". Сонет "Я" написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша "Я":

"Ми — не безліч стандартних "я", А безліч всесвітів різних".

Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного розвінчання "культу особи" Сталіна, з'явився ще один сонет "Поет" (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де автор пише:

"Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому".

Про долю народу, відданість йому, готовність до самопожертви йдеться в його таких поетичних творах, як "Ти знаєш, що ти людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Україні", "Задивляюсь у твої зіниці..." (рукописна назва — "Україні"), "О земле з переораним чолом...", "Земле рідна! Мозок мій світліє..."  Саме ці вірші поета зазнали найбільших цензурних  переслідувань.  Повість "Огуда", відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій "Бенкет небіжчиків".

Проза В. Симоненка, своєрідна і заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці "Цар Плаксій та Лоскотон" розповідається про красиву країну з трагічною назвою "Сльозолий", якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:

Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що він кожний вечір приходить до дітей і усім приносить радість і сміх. За наказом царя, капітан Макака схопив Лоскотона та кинув за грати.

Та оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка "Цар Плаксій та Лоскотон" насправді критикує лад у державі і  дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.

 В. Симоненко також є автором численних статей, театральних і літературних рецензій. Останній свій вірш поет написав у лікарні, у грудні 1963 року: Прощай, мій зошите! 

 На вірші Василя Симоненка створено кілька десятків різножанрових пісень.

Іменем поета названо п’ять премій:

літературна премія «Берег надії» ім. Василя Симоненка (1986–2013), літературна премія ім. Василя Симоненка НСПУ (1987–2010),

 всеукраїнська літературна премія ім. Василя Симоненка (2012), Лубенська районна літературно-мистецька премія ім. Василя Симоненка (2000), 

журналістська премія ім. Василя Симоненка (2012).

Ознайомитись з творчістю В. Симоненка ви можете у нашій бібліотеці. Запрошую до читання.