Історія бібліотеки с.Веряця бере початок із створення товариством "Просвіта" в 1926 році хати-читальні в будинку М. Івегеша.
За оренду просвітяни платили 30 крон.Керівником товариства "Просвіта" був П. Воличко. Члени товариства, вчителі П. Міговк, П.Воличко, Ю.Палфій,І. Деяк та інші за свої членські внески та пожертвування церкви закуповували книги, виписували газети та журнали.При читальні товариство організувало курси для неписьменних та малописьменних, діяв драматичний гурток, проводились різноманітні свята.Читальня була осередком української культури на селі.Кожний рік проводились виставки врожаю.Після виставок, всі хто бажав, відправлялись на природу на Чорну гору або кип Марії Терези.В роки Великої Вітчизняної війни діяльність хати- читальні була тимчасово припинена
З 1946-1847р. почали свою діяльність більшість районних та сільських бібліотек .В колишньому будинку єврея Чміля була відкрита бібліотека в с. Веряця. Одну кімнату будинку займала бібліотека, а другу-клуб.
З 1954 по 1958 рік бібліотеці працювала Міговк Марта Антонівна. Марта Антонівна була з багатодітної сім'ї. Після закінчення Хустського культурно-освітнього училища вона спочатку працювала в Рахівській районній бібліотеці. Марта Антонівна була старанним працівником. Вона сумлінно виконувала всі доручення сільської ради, спільно з клубом проводила масові заходи до знаменних дат. Завдяки старанням Марти Антонівни для бібліотеки були виготовлені нові стелажі для книг.
Після Марти Антонівної в бібліотеці працювала Січ Марія Олександрівна. Вона не мала бібліотечної освіти і працювала недовго.
З 1954 по 1958 рік бібліотеці працювала Міговк Марта Антонівна. Марта Антонівна була з багатодітної сім'ї. Після закінчення Хустського культурно-освітнього училища вона спочатку працювала в Рахівській районній бібліотеці. Марта Антонівна була старанним працівником. Вона сумлінно виконувала всі доручення сільської ради, спільно з клубом проводила масові заходи до знаменних дат. Завдяки старанням Марти Антонівни для бібліотеки були виготовлені нові стелажі для книг.
Після Марти Антонівної в бібліотеці працювала Січ Марія Олександрівна. Вона не мала бібліотечної освіти і працювала недовго.
В 1961 р . році бібліотеку було перенесено в нове приміщення , спеціально збудоване для будинку культури та бібліотеки .З цього часу в бібліотеці ведеться алфавітний каталог.
До 1969 року в бібліотеці працювали: Черняньчук Марта та Василькун Мальвіна. Вони обидві мали бібліотечну освіту. Завдяки наполегливій праці Василькун Мальвіни Михайлівни бібліотеці було присвоєно звання "Бібліотека відмінної роботи".
З 1969 року завідуючою бібліотеки було призначено Свереняк Ганну Іванівну.
Ганна Іванівна з 1946 року народження. В 1971 році вона закінчила Київський інститут культури. В 1969 році книжковий фонд бібліотеки становив 6847 примірників книг. Бібліотека обслуговувала жіночу ланку по щепленню лози, вела бригадний абонемент. Пізніше за бібліотекою було закріплено ферму відділку №1 радгосп-заводу ім. Шевченка. Кожна п'ятниця була виїздним днем. В цей день Ганна Іванівна з новою періодикою та книгами відвідувала тваринників, проводила для них бесіди, огляди , обговорювала статті з періодики. Завдяки наполегливій праці Ганни Іванівної, бібліотека завжди займала перші призові місця в соціалістичних змаганнях, була опорною бібліотекою району. В просторому читальному залі були оформлені книжкові виставки по актуальних на той час темах. Бібліотека мала тісний звязок з школою, шкільним бібліотекарем Воличко Марією Карлівною.
В бібліотеці постійно проводилися семінари по обміну досвідом роботи. На період підготовки до виборів в бібліотеці оформлялася виборча дільниця. Ганна Іванівна завжди була агітатором, часто обиралася головою виборчої комісії чи секретарем.
При бібліотеці був створений прекрасний актив, до якого входили такі молоді активісти: Лендел Г. П.,Щербан М. Ю.,Кочіш Є. І.,Боротко В. М. та інші. Кожного року до Дня Перемоги проводились зустрічі з ветеранами війни.
В 2001 році Ганна Іванівна вийшла на пенсію, пропрацювавши у сфері культури 35 років.
З липня 2001 року завідуючою Веряцької сільської бібліотеки було призначено Гафинець Л. Т.
Гафинець Любов Тиборівна народилася в 1960 році. Після закінчення Хустського к/о училища була направлена працювати в бібліотеку сел.Вілок. З 1983 року працювала в бібліотеці с.Горбки, а в 2001 році, у зв'язку з скороченням, була переведена в бібліотеку с. Веряця.
До 1969 року в бібліотеці працювали: Черняньчук Марта та Василькун Мальвіна. Вони обидві мали бібліотечну освіту. Завдяки наполегливій праці Василькун Мальвіни Михайлівни бібліотеці було присвоєно звання "Бібліотека відмінної роботи".
З 1969 року завідуючою бібліотеки було призначено Свереняк Ганну Іванівну.
Ганна Іванівна з 1946 року народження. В 1971 році вона закінчила Київський інститут культури. В 1969 році книжковий фонд бібліотеки становив 6847 примірників книг. Бібліотека обслуговувала жіночу ланку по щепленню лози, вела бригадний абонемент. Пізніше за бібліотекою було закріплено ферму відділку №1 радгосп-заводу ім. Шевченка. Кожна п'ятниця була виїздним днем. В цей день Ганна Іванівна з новою періодикою та книгами відвідувала тваринників, проводила для них бесіди, огляди , обговорювала статті з періодики. Завдяки наполегливій праці Ганни Іванівної, бібліотека завжди займала перші призові місця в соціалістичних змаганнях, була опорною бібліотекою району. В просторому читальному залі були оформлені книжкові виставки по актуальних на той час темах. Бібліотека мала тісний звязок з школою, шкільним бібліотекарем Воличко Марією Карлівною.
В бібліотеці постійно проводилися семінари по обміну досвідом роботи. На період підготовки до виборів в бібліотеці оформлялася виборча дільниця. Ганна Іванівна завжди була агітатором, часто обиралася головою виборчої комісії чи секретарем.
При бібліотеці був створений прекрасний актив, до якого входили такі молоді активісти: Лендел Г. П.,Щербан М. Ю.,Кочіш Є. І.,Боротко В. М. та інші. Кожного року до Дня Перемоги проводились зустрічі з ветеранами війни.
В 2001 році Ганна Іванівна вийшла на пенсію, пропрацювавши у сфері культури 35 років.
З липня 2001 року завідуючою Веряцької сільської бібліотеки було призначено Гафинець Л. Т.
Гафинець Любов Тиборівна народилася в 1960 році. Після закінчення Хустського к/о училища була направлена працювати в бібліотеку сел.Вілок. З 1983 року працювала в бібліотеці с.Горбки, а в 2001 році, у зв'язку з скороченням, була переведена в бібліотеку с. Веряця.
В листопаді 2011 року в бібліотеці було зроблено внутрішній капітальний ремонт приміщення, а в 2012 році підключено до мережі Інтернет.
Веряцька бібліотека- філія обслуговує користувачів сіл Веряця та Горбки. Всього бібліотека нараховує 900 користувачів. До послуг користувачів книжковий фонд, який налічує на 1.01 2020 року 8012 примірників друкованих видань
Бібліотека знаходиться за адресою: с.Веряця, вул.Карпатської Січі, 121
Бібліотека працює:
з 12.00 до 19.00 к. ч.
субота-неділя з 13.00 до 19.00 к.ч.
Вихідний- понеділок.
Легенда про походження назви села.
Веряця
Веряця- то від воріт. Так переробили по-угорськи українське слово "ворота".
А воріт навколо села було немало. Втікачі із Королева поселилися тут під горою. А граф, аби у ліс не ходили, гриби не збирали, дров не рубали, дичину не били, на всіх дорогах поставив ворота, а в інших місцях - огорожу. І ходила там варта.
А люди з інших сіл говорили про Веряцю,що у ній сто воріт і сто бід. Від тих воріт і походить назва села.
Над Тисою.
Краєзнавчий, культурно- мистецький альманах.
Виноградів.1997
Веряця.
Недалеко Кіральгази лежить старинне село Веряця. Коли засноване село, точно ніхто не може сказати. Говорять, що на тому місці, де лежить село, були дуже старі й непрохідні ліси. Переказ говорить, що у давніх часах одна мадярська дружина відділилася від великої орди мадярської. Сеся мала дружина за дуже довгі часи блудила по Марамороських лісах. Накінець заблудила і у ці старинні ліси. Мадярам дуже полюбився цей ліс, бо і трава в нім буйна була, й недалеко від лісу текла ріка Тиса, де можна було і стадо попоїти. Так мадяре задумали тут оселитися. Пізніше вичистили ліси і так зачали тут оселятися. Невдовзі прийшли сюди і русини, котрі втікали перед татарами, вони також оселилися поміж мадярами. Переказ говорить, що одного разу дуже посварилися, і зачалась між ними битка. Накінець помирилися, перестали ворогувати і поставили на середині села "ворота", від котрих пізніше й село назвалося Веряця. Мадяре ще тоді не знали імена всяких предметів, то вони ті ворота називали руським словом лиш мадярською вимовою. І якщо русини казали "ворота", то мадяре по- своєму- "воровто", "воровця", а пак домак перекрутили на "варявця". Так потім і стало- Веряця.
Ще тут треба спом'янути, що прибулі сюди русини поселилися у вишньому кінці села, а мадяри -від першого разу у нижньому. Про це свідчать і два цвинтарі, котрі находяться: руський у вишньому кінці села, а мадярський у нижньому.
Земля, що довкола села, має такі назви: з півночі- Сигиті, зі сходу - Бийварука, від гори Бийвар, з полудня -Мочар. Гори лише зі сходу, вони називаються: Селедьгат, Сергедь, Бийвар, Діл і Камінь. Там, де закінчується гора Селедьгат скали мають стрімкий спад до Тиси. А в тих скалах лежить пам'ятник Марії- Терезії.
Обивателі села Веряці займаються , як наші русини, головно земледільством. Також при желізній дорозі у Кіральгазі мають много заробку. Тутешні жителі говорять: кунь, вул, нуж, мотыка, бык, былисьме, говорилисьме і т. д.
Одіж переважно європейська.
Надіслав Іван Чейпеш,
ж."Наш родний край", 1928 р. Чорі Ю. С.
Хоч не рай, зате свій край. Легенди і перекази Закарпаття.
Упорядкування, вст. стаття Чорі Ю. С.-Ужгород: Карпати,2007-352с.
Свята захисниця бокорашів на Тисі
Печера Марії
Терезії біля села Веряця у народних переказах і дослідженнях спелеологів.
Історичні відомості
про печеру Марії Терезії зібрані в «Повістях із Закарпатської України» - книжці
виданій у Празі в 1946 році Яном Душанеком Габріелом, У даній праці цій печері
на сторінках 162-165 присвячено розділ під назвою «Свята захисниця бокорашів на
Тисі». (Далі за текстом.)
У безпосередній
близькості від Королева на залізничній лінії в напрямку Хуста розташована
Веряця. Це маленьке карпаторуське село, на території якого крутими скельними
стінами в долину ріки Тиси спускаються найпівнічніші відроги гірського масиву
Гутин, який тут звично називають Seledhat. Капризна ріка в багатьох місцях
підходить так близькодо скель, що залишається тільки вузенька стежина між водою
і скельною стіною висотою від 30до 75 метрів. Тут ріка утворюєне зовсім широку,
але довгу й дуже глибоку заводь, яку місцеві люди за її чудову глубизну
називають Синявка.
На скельній стіні
на висоті три з половиню метри над рівнем Синявки чорніє напівкруглий отвір
печери висотою посередині біля 160 см, посуті, це свого роду скельний погріб
довжиною в кілька кроків схожий на селянську піч. Ця печера не є творінням
людських рук, вона створена природою внаслідок багатовікової роботи води і
повітря, які разом її поглиблювали. Колись це стверджують народні перекази,
вона була значно більшою, не виключено, що прохід, який веде далі вглибину скель, був загромаджений намитим річковим
щебенем.
Дістатися до печери
можна лише небезпечним підйомом по скелях. Однак не тільки сама печера спонукає
до надто сміливого лазання. Скоріше це стара, добре видна з низу дерев’яна статуя, розташування якої на перший погляд створює
враження, що ніша в скелі була вирита саме для неї. Довколишнє карпаторуське
населення називає цю статую «Кип Марії Терезії» (образ Марії Терезії), і
частину долини ріки Тиса «Пуд кипом» ( пуд образом). Про те , чому і за яких обставин статую поклали в печері,
розповідають старі люди.
У печері, колись
дуже глибокій, поселилилася зграя
грабіжників, яка погрожувала своїми злодійствами на великій довколишній
території. Народ довго намагався подолати грабіжників, але оскільки зробити це
не вдавалося, він звернувся за допомогою до свого государя. Тоді в країні
царствувала королева Марія Терезія, серце якої завжди відкликалося на болі
підданого народу. Як тільки прохання дійшло до двору, вона одразу наказала, аби
проти грабіжників було направлено військо. Солдати прийшли і один за одним
переловили лиходіїв. У всьому краї знову запанував спокій і мир. Народ
віддячився королеві тим, що виготовив її статую і помістив якраз на вході в
печеру, звідки так довго на нього накочувалося стільки страждань і небезпек.
Наступна повість
по-іншому пояснює історію статуї.
Колись давно Тиса
текла тими місцями, де сьогодні синіє заводь Синявки. Бурхлива течія річки
вдарялася тут прямо об скелю, швидко відштовхувалася від неї і створювала над
глибинами небезпечні повороти. Ще не було шосейних доріг, і плавання по Тисі
було головним засобом сполучення в краї. Сотні і сотні бокорів тут
перевозили із Марамороша деревину, дошки
і великі вантажі солі. Бідні бокораші кожного разу з тривогою наближалися
до місця під печерою, де вже стільки
бокорів розбилося і стільки їхніх вірних друзів знайшли свою холодну могилу.
Часті нещастя на
цьому місці змусили богомольний народ влаштовувати сюди хресні походи, або
просити Господа про допомогу ізахист. І, здається, повторювані молитвм були
почуті. Після однієї великої повені вирила собі Тиса нове русло, яке обійшло
великим кругом небезпечне місце. Хоч головна течія річки і далі йшла вздовж
скель, проте вона не наштовхувалася на них. Воду в закинутому старому руслі від
ріки відділила принесена запруда, з якої згодом виник довгий острів.
У новому прямому
руслі бокорашам уже не загрожувала небезпека. На пам'ять про цю дивовижну зміну
і була, мовляв, в скелях установлена статуя Марії Терезії.
Усе, що говориться
в народних переказах про Тису і небезпеку плавання по ній, відповідає правді й
дійсності. Але народ помиляється в тому, що бачить у статуї Марію Терезію.
Насправді відома імператриця немає нічого спільного зі статуєю, яка на неї
зовсім не схожа. Статуя наглядно зображує св. Розалію, дівицю, про яку в
«житіях святих» читаємо, що вона жила в 12-столітті на Сицилії і як дочка графа
Сінібальді була вихована в блиску його двору, оточена розкішшю і красою. Та
сталося так, що одного разу вона таємно покинула батьківський замок і
направилася на гору Monte Pellgrino , яка височить над містом Палермо. Тут знайшла собі житло
в одній печері.У молитвах і богомольних роздумах вона жила справжнім чернечим
життям. Коли в 1166 році відчула, що прийшла остання година, вона лягла на
підлогу печери, під голову замість перини поклала ліву руку і, держачи в правій
руці хрестик Спаса, дивилася і молилася на нього до останнього подиху.
Статую веряцької
св. Розалії замовив виготовити і покласти в печері над рікою Тисою егерський
єпископ Франтішек Баркоці. Приводом до цього послужило його відвідання в 1748
році церковного приходу в Королеві, де він дізнався про нещастя бокорашів біля
веряцьких скель. Тому і вирішив посвятити це місце св. Розалії, щоб Бог на її
прохання захищав усіх плаваючих тут бокорашів від нещасть.
Про статую народ
зберігає ще одну казку, надто фантастичну. Мовляв, цю статую виготовив один із
грабіжників, які ховалися в печері, на пам'ять про дівчину із села Крива.
Дівчина була його коханкою, яку він заманив у печеру, а потім убив її, аби
нікому не розповіла, що там побачила. Пізніше убивця дуже шкодував за скоєний
ним вчинок і, щоби заспокоїти душу безвинно убитої дівчини, він власноручно
вирізав і поставив тут статую.
А що встановили
спелеологи, коли шляхом сплаву по Тисі 7 серпня 2009 року дісталися печери?
Після приблизно
восьмикілометрового сплаву по головній течії ми повернули в сліпий боковий
рукав, по якому ми поверталися назад по течіх майже один кілометр довкола
чудових скель висотою біля 40 м. Пройшовши трохи по висохлому руслу, ми підійшли
під скелю, в якій на висоті приблизно 6 метрів над землею був вхідний отвір
печери Марії Терезії. Після альпіністського підйому до входу був повністю
підтверджений наведений вище історичний опис. Розміри печери справді скромні,
приблизно 5х5 і висота1, 5м. Статуя,
згадувана в переказі, звичайно, щезла. Гірська порода печери- це світло сірий
лавровий трахіт дуже дрібнозернистої будови. Основна маса переважно скловидна з
домішками дрібних кристалів санідину. Добавка нефеліну свідчить про
спорідненість породи з фоноліном.
Любош Слабі, Іржі Урбан (Брно)
Омелян Ваш (Ужгород)
Новини
Виноградівщини – 2010- 17 квітня
Село Веряця знаходиться біля підніжжя південно-західних Карпат, на лівому березі Тиси за 12 км від районного центру та за 3 км від залізничної станції Королево. Назва Веряця походить від українського слова ворота. Люди з навколишніх сіл говорили про Веряцю, що в ній 100 воріт і 100 бід. На користь цієї версії служить і давня назва Верхніх Воріт – Верхні Верецьки. Щодо воріт, то, можливо, це пов’язано з географічним розташуванням Веряці, яка лежить на березі Тиси, саме на тому місці, яке вважається воротами до рівнинної частини її течії.
З бадьорим настроєм на навчальні збори вирушив резервіст, старший солдат Іван Погоріляк із Веряці. Мобілізований третьою хвилею він півтора року служив у зоні АТО (весною 2014 пішов на службу, а восени 2015 -го повернувся).У складі 128-ої гірсько-піхотської бригади воював у Попасній, Дебальцеві. Хоч на навчальні збори вирушив уперше, але впевнений, що вони потрібні, адже в ході занять резервісти відновлюватимуть свою військову майстерність. Він - стрілок високої кваліфікації, стріляти вміє з будь-яких видів зброї, але тренування, вважає, підуть на користь.
Горбки
ВЕРЯЦЯ
Перша згадка про село в 1355 році і пов’язана вона з наданням королівської грамоти Королеву, Сасову, Чорнотисову і Веряці. Найбільш імовірно, що основу села склав служивий люд із замку Нялаб, який стрімко піднімається над населеним пунктом.
В 1751 році згадується дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці. В 1775 році йдеться про стару дерев’яну церкву. Метричні записи з 1798 року. Теперішня мурована церква, прикрашена 4-рядним іконостасом з образами, намальованими олією на блясі. Розпочато її будівництво в 1812 році, а закінчено в 1832 році. Перший священик, про якого є згадки, це Брусенич-Піото Базіл (1719 і 1739).
Священик Юлій Іванчо ( служив у Веряці з 1923 по 1949 рік) був в’язнем більшовицьких таборів з 1949 по 1954 рік. В 1949 році церква підпорядкована Московському патріархату. На даний час більшість вірників має православна громада. Протоієрей о. Михайло Тегза працює в селі з 1992 року і користується повагою своїх вірників інших душпастирів Затисянського округу. Дев’ять років тому його обрали благочинним.
Греко-католицька громада села молилася біля церкви та в приміщенні колишнього будинку священика. 21 вересня 2009 року протосинкел о. Тарас Ловска освятив наріжний камінь під будівництво нового храму Різдва Пр. Діви Марії. В 2012 році храм освятив єпископ Мілан Шашік. У будівництві церкви активну участь брали всі прихожани, а сім’я Антона Волощука купила дзвони для нового храму. Богослужіння у ньому проводить о. Любомир Дідик.
А ось як протягом століть в селі з’являлися нові прізвища: 1567 рік – Феєр, Гузар, Кочіш, Ковач, Поп, Шафі, 1574 – Товт, 1572 – Олаг, Орос, Сас, 1638 – Густі, 1699 – Продан, Ярема, 1743 – Івегеш, Варга, Бородко, Греньо, Попович, 1775 рік – Гріга, Лемак, Леньо, Пелехач, Ланьо, Лоботі.
Згідно перепису 1921 року в селі було 192 будинки на території 1337 га землі. Проживало 895 чоловік, в т.ч. 427 чоловіків і 468 жінок. За національністю: 3 чехословаки, 662 русини, 52 угорці, 118 євреїв, 56 ромів і 4 чужоземці. За віросповіданням: 75 римо-католиків, 688 греко-католиків, 14 реформатів і 188 іудеїв. Зараз в селі проживає 2067 чоловік.
Веряця була єдиною самоокупною сільською радою завдяки бюджетним надходженням за користування надрами від двох промислових підприємств – Королівського щебзаводу, який забезпечує щебенем різних фракцій залізницю і Королівського спецкар’єру, що працює на автодорожників. Але з середини 2014 року Кабінет Міністрів України направив ці бюджетні кошти в Київ, а Веряцька сільрада стала дотаційною.
В радянські часи проводився інтенсивний виробіток гірських порід. Щебзавод і спецкар’єр почали працювати у 1956 році. Всі виробничі процеси на цих підприємствах комплексно механізовані. Ще декілька років такого господарювання і гора була б повністю знесена. А це загрожувало не тільки протягами холодних вітрів королівському регіону, а і зміною клімату в сторону погіршення по всьому Потиссю. Але в зв’язку з п’ятикратним зниженням виробітку щебеню, початок екологічної катастрофи переноситься на 100-120 років пізніше. Як кажуть росіяни: “ Нет худа без добра.”
Взагалі, Веряця і Горбки - своєрідний регіон. Їх жителів швидше потрібно назвати пролетаріатом, що проживає в сільській місцевості. Тут працевлаштуватися можна було, крім вище згаданих підприємств, на Затисянському хімзаводі, в Королеві в депо і цілому ряді залізничних підрозділів . Зрештою, тут був потужний радгосп ім. Шевченка. Неважко було доїжджати і в Виноградово, і в Хуст – залізниця під боком. Все це відбилося і на менталітеті мешканців. Після того як почалася економічна деградація, вони не змогли швидко перебудуватися, використати свої присадибні ділянки, організувати власний бізнес.
Як результат, більшість із них живе важко – виїжджають за кордон, шукають підзаробітки будівельниками і підсобниками, не мають стабільних джерел для існування. Навіть полуницю, в основному, вирощують підприємці, які орендують землю, застосовують новітні агротехнічні технології і найману сезонну працю веряцьких жінок. Дуже влучно оцінив ситуацію у Веряці один з місцевих керівників: “ Вони не живуть, а з горем пополам викручуються, а з застосуванням нових тарифів їхнє життя стало нестерпним.”
Звичайно, не можна сказати, що жителі Веряці бездіють, є між ними підприємці, які мають свої магазини, кафе. Майже всі, без винятку, використовують свої присадибні ділянки, є декілька сімей, які рубають, сушать і варять лозу для дальшого продажу в Ізу.
Притаманним для жителів цього села є постійний потяг до знань. Тому й не дивно, що уродженці села стали відомими науковцями: кандидати біологічних наук – Михайло Щербан, медичних наук – Федір Хрипта і Юрій Бобик, ветеринарних наук – Василь Агій, філологічних наук – Франц Агій. Родом із Веряці і виноградівський “соловейко” Василь Тарнай.
На річці Тиса поблизу Веряці є скеля Мерії Терезії, об яку в минулому часто розбивалися бокораші, які сплавляли ліс із Верховини до Угорщини. Для уникнення нещасть вірниками із Веряці та священиками було встановлено освячену статую в скеляній печері. Тепер ця печера стала цікавим об’єктом для любителів водного туризму.
Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів
Виноградівського району.
Виноградівського району.
Джерело: Голос Карпат
Історичні відомості про село
З давніх – давен відважні плотогони сплавляли свої плоти–бокори аж до гирла Дунаю. Важка ця праця, але почесна. Її виконували лише сміливці, які добре знали повадки та підступність швидкісних гірських річок, де на них чатували круті повороти, пороги. Недалеко від села височить скеля, в народі яку прозвали Кип (по угорськи – портрет). Тиса з величезною силою ударялась об неї, зразу ж роблячи круглий поворот, утворюючи вир (крутіль). Тут ставалися нещасні випадки з бокорашами, які сплавляли сіль. Рідні загиблих просили показати і розповісти про місце трагедії, їм відповідали «у вирачу!» - множина від іменника вир – вирача. Звідси пішла назва села Вирача, за народною етимологією, Веряця ж літературний варіант.
А скеля, об яку ударялись бокораші на сьогоднішній день називається «Марія Терезія», про яку до нас дійшла така легенда: «У сиву давнину, коли ліс та сіль справляли бокорами, люди розбивалися об цю скелю. На Тисі піднімалася буря і бокораші не бачили виступ гострої скелі, тому й розбивалися на смерть. Так трапилося і з чоловіком Марії Терезії. Вони проживали в Хусті, а після смерті чоловіка вона приїхала в село Веряця і поселилася на скелі Кип. (так називали її на той час в селі). Власноручно в ній видовбала печеру, з каменя зробила стіл та ліжко, роздобула пальне і в час, коли на річці піднімався шторм, палила на довгій палиці факел, бралася однією рукою за дерево, а іншою давала знак бокорашам. Бокораші з далеку направляли свої бокори на середину річки і небезпечно пропливали повз скелі. Після її смерті істориками нашого села було зібрано матеріал і тільки тоді цю скелю назвали Марія Терезія на честь її імені. Зараз цю скелю відвідує багато людей. На сьогоднішній день збереглися стіл, ліжко та деякі інші речі того часу. Ось така легенда дійшла до нас про назву скелі - Марія Терезія».
Про перше заселення території сучасного села свідчать найдена тут давнього палеоліту стоянка біля 500 тисяч років тому назад, скарб бронзових виробів (кінець ІІ тисячоліття до н.е.) і період пізнього залізного віку VII – VI століття до н.е.
Про давню історію села свідчать археологічні розкопки, проведені Академією Наук України під керівництвом доктора історичних наук, професора Гладиліна Владислава Миколайовича. Археологічна експедиція науково доказала, що на території села Веряці з’явилася первісна людина около 1 млн. років тому назад.
Перша згадка про село в 1355 році і пов'язана вона з наданням королівської грамоти Королеву, Сасову, Чорнотисову і Веряці. Найбільш імовірно, що основу села склав служивий люд із замку Нялаб, який стрімко піднімається над населеним пунктом.
Протягом століть в селі з’являлися нові прізвища: 1567 рік – Феєр, Гузар, Кочіш, Ковач, Поп, Шафі, 1574 – Товт, 1572 – Олаг, Орос, Сас, 1638 – Густі, 1699 – Продан, Ярема, 1743 – Івегеш, Варга, Бородко, Греньо, Попович, 1775 рік – Гріга, Лемак, Леньо, Пелехач, Ланьо, Лоботі.
На прикінці XVIII ст. та середині ХІХ ст.. в селі був добре розвинений такий народний промисел як ткацтво.
На початку 20 ст. в Угорщині почали працювати рудники і шахти по видобутку трахіту і андезиту в Веряці та лігніту в с. Горбки.
12 лютого 1939 року відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 92,4 %) здобули кандидати Українського національного об'єднання. У селі Веряця, яке належало до округи «Севлюш», за УНО проголосуволи 498 виборців, проти — 1.[д
16 – 20 березня 1939 року на річці Тисі було розстріляно з Веряці 17 чоловік.
В 1947 році в зоні села Горбки, яке зараз підпорядковується до Веряцької сільської ради, відкрили буровугільну шахту, яка забезпечувала допливом всі села Затисянщини та інші райони області. З 1945 року працюють два щебеневі заводи, продукція яких іде на будівництво залізниць і шосейних доріг.
В 1961 році на базі шахти відкрито глино – порошковий завод бетоніту.
На річці Тиса поблизу Веряці є скеля Мерії Терезії, об яку в минулому часто розбивалися бокораші, які сплавляли ліс із Верховини до Угорщини. Для уникнення нещасть вірниками із Веряці та священиками було встановлено освячену статую в скеляній печері. Тепер ця печера стала цікавим об’єктом для любителів водного туризму.
В 1751 році згадується дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці. В 1775 році йдеться про стару дерев’яну церкву. Метричні записи з 1798 року. Теперішня мурована церква, прикрашена 4-рядним іконостасом з образами, намальованими олією на блясі. Розпочато її будівництво в 1812 році, а закінчено в 1832 році. Перший священик, про якого є згадки, це Брусенич-Піото Базіл (1719 і 1739).
Церква Різдва пр. богородиці. 1812.
У 1751 р. згадується дерев’яна церква Різдва, “шинґлами крита, з вежею, в доброму стані, образами доста красними заосмотрена, кромі великого олтаря”. У церкві, освяченій архідияконом Григорієм Копянським, було кілька дзвонів, 5 дерев’яних свічників. Євхаристія зберігалася в малій дерев’яній вежці.
У 1775 р. знову йдеться про стару дерев’яну церкву “із найсильніших брусів (четверокутних тесаних бервен) парохіянами поправлену, малу поправку потребує і теперь”. Теперішня мурована церква – однонавна базиліка, прикрашена 4-рядним іконостасом з образами, намальованими олією на блясі. Шематизм 1915 р. датує церкву 1832 роком.
Священик Юлій Іванчо був в’язнем більшовицьких таборів з 1949 по 1954 р.
З Веряці походив священик Адальберт Довбак – посол Сойму Карпатської України.
Матеріал з Вікіпедії
"Африканське" захоплення колишнього моряка
Чим тільки люди не захоплюються у вільний час. Особливо багато тих, хто займається колекціонуванням. Хтось любить збирати марки, гроші, етикетки, а інші- картини, фігурки тощо. Але не кожен готовий розповідати загалу про своє хобі, вважаючи це особистим заняттям для душі. До прикладу, з героєм своєї статті я кілька місяців домовлявся про зустріч, яка нарешті нещодавно відбуласяь.
Олександр Етвеш мешкає у Веряці. За фахом він столяр, але багато років захоплюється колекціонуванням. Чого тільки не побачиш в його будинку. Та найбільше тут різних масок із дерева, які він виготовляє власноруч. Коли дивишся на них, стає трохи ніяково і моторошно.
" Початок цьому хобі поклав випадок, що стався у далекій Африці в 1970 році, - розповів мені Олександр Олександрович.- Ще зовсім молодим парубком я поїхав навчатися на курси моряків до Калінінграда. Після їх закінчення одразу потрапив на вантажне судно. Де ми тільки не плавали- майже всі океани зборознили. Побували і в африканській держеві Сенегал - дуже бідна на той час країна, де за шматок мила могли корову віддати. Часом нам дозволяли сходити на берег, але у супроводі оперативника КДБ, щоб нас не завербували. На базарі можна було за якусь дрібничку виміняти будь-що (приміром, значок моряка тут міняли на цілу низку бананів кілограмів 25-30). Якось я зупинився біля продавця масок. Казали, що це справжній місцевий шаман. Та й справді, він нагнав на мене якісь свої чари, бо майже півгодини я стояв мов вкопаний, і дивився на ці дивовижні маски африканських воїнів. А потім ще цілий тиждень бачив їх уві сні".
З того часу Олександр сам почав виготовляти копії масок. Коли звільнився з флоту, хобі стало займати весь вільний час. Зараз його колекція нараховує кілька сотень цих фантастичних масок. Та не лише їх він колекціонує. В нього вже цілий невеликий музей стародавніх речей зібрався - тут і праски, і годинники, альбоми з календарями(більше 5 тисяч) аж від 60-х років минулого століття, вирізки з газет різних років про наш край. А такою домашньою бібліотекою, як в нього, не кожен може похвалитися, бо тут зібрані видання на різні смаки і теми.
Є в його міні-музеї багато значків різних поколінь, навіть німецька каска, яку знайшов у лісі на околиці Калінінграда.
"Часто гуляю берегами Тиси чи лісом, знаходжу різні корені, на які люди навіть не звертають уваги. Я ж одразу примічаю, що з цього може вийти коник, змія, птиця чи навіть людська фігурка",-ділиться колекціонер. А ще радіє, що в його двоє доньок і син теж полюбляють цю справу. Дівчата ще й вишивають бісером, яким прикрашають батькові вироби з дерева, а син займається моделюванням, бо дуже любить техніку. Можна казати, що в них вже династія утворилася, буде що внукам та правнукам передавати.
Є в Олександра Етвеша мрія, яку теж підтримують рідні,- створити хату-музей, бо вже всі мої експонати не поміщаються в одній кімнаті. Тоді і дорослі, і діти зможуть його відвідувати, побачити цікаві експонати, бо лише так можна торкнутися історії.
Іван Козак "Новини Виноградівщини"
7 травня 2015 рік.
Іван Погоріляк- один із тих українців, які готові відстоювати незалежність нашої держави
З бадьорим настроєм на навчальні збори вирушив резервіст, старший солдат Іван Погоріляк із Веряці. Мобілізований третьою хвилею він півтора року служив у зоні АТО (весною 2014 пішов на службу, а восени 2015 -го повернувся).У складі 128-ої гірсько-піхотської бригади воював у Попасній, Дебальцеві. Хоч на навчальні збори вирушив уперше, але впевнений, що вони потрібні, адже в ході занять резервісти відновлюватимуть свою військову майстерність. Він - стрілок високої кваліфікації, стріляти вміє з будь-яких видів зброї, але тренування, вважає, підуть на користь.
Ніяких труднощів "Чечен" (це позивний Івана Погоріляка) не боїться. За період служби в АТО звик і до польових умов, і до небезпеки.
- Одного разу, коли наш підрозділ дислокувався в Попасній, я навіть зі змією спав,- посміхаючись, згадував резервіст. Уночі, аби погрітися, в спальний мішок до мене залізла гадюка степова. Скрутилася на грудях, а я прокинувся від холоду її тіла. Щоб не вкусила, завмер. Затим поволі, потихеньку, якомога обережніше відкинув спальник, схопив гадюку за шию і викинув. Усвідомлював, що один мій необережний рух- і вона в будь-який момент може вкусити мене. А загалом спогадів із зони АТО безліч. Проте згадувати їх не хочеться. Як і важко на душі, коли душу огортає болючий спомин про загиблого бойового побратима виноградівця Адальберта Ковача. Він мені не просто другом був- братом я його вважав. Відтак ніс його на цвинтар. А біль від утрати- незагойна рана...
Нині Іван Іванович перебуває на Рівненському загальновійськовому полігоні. Він - один із тих українців, які за першим наказом готові зі зброєю в руках відстоювати незалежність та територіальну цілісність нашої держави. Тож побажаємо йому міцного здоров'я, хорошої служби і нехай вдача супроводжує "Чечена" на всіх його життєвих шляхах.
Кобаль Г. Іван Погоріляк - один із тих українців, які готові відстоювати незалежність нашої держави.
Кобаль Г. Іван Погоріляк - один із тих українців, які готові відстоювати незалежність нашої держави.
Новини Виноградівщини, 24 червня 2017 рік.
Горбки
Село підпорядковане сільраді села Веряця і розташоване за 1,5 км від неї на горбистій місцевості поблизу невисокої гори Горбок, від якої пішла назва села.
Спорудження типової мурованої церкви в селі розпочали в 1891 році, а в 1903 році церкву посвятили. ЇЇ будували на гроші вірників. Значні кошти внесли сім”ї Юрія Петенка та Агія, брати Бідзілі, які, крім грошей, дали для церкви земельну ділянку. Церкву збудовано з каміння, деякі елементи цегляні, а покрівля етернітова. На вежі встановлено 4 дзвони, 2 з них подарували родини Юрія Петенка та Агія. Один дзвін виготовив Ріхард Герольд. Коли почалася Перша світова війна, прихожани сховали дзвони в урвищі і їх не було реквізовано на військові потреби. Із встановленням Радянської влади церква була підпорядкована православному московському патріархату з 1948 року до 1990 року, коли її було повернуто греко-католикам. Зараз їх обслуговує о. Любомир Дідик.
Православна громада молилася в каплиці колишнього жіночого монастиря, який був відкритий в кінці 20-х років минулого століття, а з 1959 року закритий і знищений. З 1994 року розпочали будівництво на місці монастиря Святоблаговіщенської церкви. З 2000 року богослужіння проводять у новому недобудованому храмі. На спорудженні нової церкви багато працювали вірники на чолі з о. Іваном Парадою, який уже 19 років служить православній громаді. Він особисто не цурався різних робіт, особливо мулярських. Багато зусиль приклали Джуги – батько Іван та син Михайло.
Повернемося до історії Святоблаговіщенського скиту в Горбках. У 1925 році,недалеко від парафіяльного храму на горі Горбок о. Венедикт (Довбак) на землі, що належала Меланії Петенько, звів невеликий будинок і почав проводити аскетичне життя. О. Венедикт народився в 1889 році в селі Веряця. В 1926 році після дозволу світської та церковної влади він розпочав будівництво триверхої церкви на честь Благовіщення. З Бедевлянського скиту в Горбки на допомогу о. Венедикту прибули монахи та декілька послушників. Але в 1928 році обитель з чоловічої перетворили на жіночу, в зв’язку з відсутністю послушників.
Новостворений жіночий скит підпорядкували Липчанському монастирю, настоятелькою призначили монахиню Макрину (Кемінь). На час її керівництва припадає становлення та розквіт обителі. У 1940-44-х роках скит очолювала монахиня Софронія (Ребрей). У 1944-51-х роках настоятельницею була монахиня Людмила (Цюпей). Після 1951 року скит очолювала монахиня Феодосія (Русин).
У цей час серед будівель в обителі знаходилися Благовіщенський храм з цегли ( 72 кв. м), домова церква з саману ( 24 кв. м) та 2 невеликі житлові будинки. У 1946 році скит мав 6 га землі. Крім того? монахині поралися на невеликому господарстві, для утримання худоби збудували хлів ( 24 кв. м) та інші споруди.
В 1957 році в обителі проживали 9 сестер. В 1958 році житлова площа скиту складала 72 кв. м. У цьому році прибуток монастиря становив 19388 карбованців, а видатки – 18510 крб. Відпусти відбувалися на Благовіщення, на другий день Святої трійці та Усікновення голови Івана Хрестителя.
Духівниками в різний час були о. Інокентій ( Чопик), Серафим (Гайналі), о.Гавриїл (Молнар).
У кінці 50-х років ХХ століття жіночий скит у Горбках був закритий радянською владою. Храм та будинки зруйновано.
Згідно перепису населення, 1921 року в селі було 77 будинків, 326 чоловік – з них по 163 чоловіків і жінок. За національністю: 2 чехословаки, 305 русинів, 1 угорець, 14 євреїв. За віросповіданням: 1 римо-католик, 276 греко-католиків, 32 православних, 14 іудеїв. Зараз у селі проживає 628 чоловік.
На околиці села в 1946 році була проведена розвідка запасів бурого вугілля, а в 1949 році Затисянське шахтоуправління розпочало експлуатацію покладів бурого вугілля ( ця робота велася до 1969 року).
У 1958 році в районі села Горбки проводилась розвідка запасів бентонітових глин. у 1959 році розпочалося, а в 1962 році закінчилося будівництво Затисянського хімзаводу з випуску глинопорошків. У 1979 році, в основному, було закінчено будівництво трьох технологічних ліній з очисними спорудами. Держава виділяла і надалі кошти для розширенню асортименту продукції, була введена в дію лінія з випуску масляної фарби – сурика. Продукція заводу користувалася попитом в народному господарстві Радянського Союзу.
Насамперед, глинопорошки використовувалися на сталелиттєвих заводах при виробництві вагонних коліс. Його потребували геологи і буровики при бурінні свердловин. Знайшов застосування бентоніт і для фільтрації виноматеріалів. Хімзавод був одним із небагатьох підприємств, які експортували свою продукцію, зокрема, в Польщу. Але приватизація загубила завод. Київські інвестори довели його до того, що застосування глинопорошку обмежилося в туалетах для котів, а потім частина дорогоцінного обладнання була здана в металобрухт.
Треба сказати, що в надрах у районі Горбків в напрямку до села Черна знаходяться поклади бурого вугілля з розвіданими запасами 3,5 млн. тон. Це велике багатство. Та й знаходяться вони на глибині 35-40 м. Отже, будувати шахти не потрібно, вистачить спорудити штольні. Правда, є один негатив – теплотворна здатність менша, ніж у газу і сягає до 5000 кілокалорій. Ще одним мінусом є те, що вміст сірки перевищує 3% при нормі в Євросоюзі 0,2%. Це вугілля має також велику зольність, до 30%. Але попіл від згорання можна використати як натуральне добриво. Звичайно, в нових умовах, коли ціни на газ стали захмарними, життя заставить нас повернутися до розробки своїх родовищ. Тим більше, що у світі (особливо в Німеччині) уже є технології переробки вугілля прямо під землею на газ, бензин, мазут. А можливо добувати і дідівськими методами. Потрібно щоб знайшлися інвестори, крім всіх інших плюсів, це дало б можливість трудовлаштувати значну кількість людей.
Протягом віків для жителів села завжди була притаманна тяга до знань. Незважаючи на зовсім невелику чисельність в селі, тут є свій учений – Бідзіля Юрій Петрович – кандидат фізичних наук, поет, прозаїк, драматург Петро Міговк (1899-1958).
Іван Біланчук Нариси історії населених пунктів Виноградівського району
Спорудження типової мурованої церкви в селі розпочали в 1891 році, а в 1903 році церкву посвятили. ЇЇ будували на гроші вірників. Значні кошти внесли сім”ї Юрія Петенка та Агія, брати Бідзілі, які, крім грошей, дали для церкви земельну ділянку. Церкву збудовано з каміння, деякі елементи цегляні, а покрівля етернітова. На вежі встановлено 4 дзвони, 2 з них подарували родини Юрія Петенка та Агія. Один дзвін виготовив Ріхард Герольд. Коли почалася Перша світова війна, прихожани сховали дзвони в урвищі і їх не було реквізовано на військові потреби. Із встановленням Радянської влади церква була підпорядкована православному московському патріархату з 1948 року до 1990 року, коли її було повернуто греко-католикам. Зараз їх обслуговує о. Любомир Дідик.
Православна громада молилася в каплиці колишнього жіночого монастиря, який був відкритий в кінці 20-х років минулого століття, а з 1959 року закритий і знищений. З 1994 року розпочали будівництво на місці монастиря Святоблаговіщенської церкви. З 2000 року богослужіння проводять у новому недобудованому храмі. На спорудженні нової церкви багато працювали вірники на чолі з о. Іваном Парадою, який уже 19 років служить православній громаді. Він особисто не цурався різних робіт, особливо мулярських. Багато зусиль приклали Джуги – батько Іван та син Михайло.
Повернемося до історії Святоблаговіщенського скиту в Горбках. У 1925 році,недалеко від парафіяльного храму на горі Горбок о. Венедикт (Довбак) на землі, що належала Меланії Петенько, звів невеликий будинок і почав проводити аскетичне життя. О. Венедикт народився в 1889 році в селі Веряця. В 1926 році після дозволу світської та церковної влади він розпочав будівництво триверхої церкви на честь Благовіщення. З Бедевлянського скиту в Горбки на допомогу о. Венедикту прибули монахи та декілька послушників. Але в 1928 році обитель з чоловічої перетворили на жіночу, в зв’язку з відсутністю послушників.
Новостворений жіночий скит підпорядкували Липчанському монастирю, настоятелькою призначили монахиню Макрину (Кемінь). На час її керівництва припадає становлення та розквіт обителі. У 1940-44-х роках скит очолювала монахиня Софронія (Ребрей). У 1944-51-х роках настоятельницею була монахиня Людмила (Цюпей). Після 1951 року скит очолювала монахиня Феодосія (Русин).
У цей час серед будівель в обителі знаходилися Благовіщенський храм з цегли ( 72 кв. м), домова церква з саману ( 24 кв. м) та 2 невеликі житлові будинки. У 1946 році скит мав 6 га землі. Крім того? монахині поралися на невеликому господарстві, для утримання худоби збудували хлів ( 24 кв. м) та інші споруди.
В 1957 році в обителі проживали 9 сестер. В 1958 році житлова площа скиту складала 72 кв. м. У цьому році прибуток монастиря становив 19388 карбованців, а видатки – 18510 крб. Відпусти відбувалися на Благовіщення, на другий день Святої трійці та Усікновення голови Івана Хрестителя.
Духівниками в різний час були о. Інокентій ( Чопик), Серафим (Гайналі), о.Гавриїл (Молнар).
У кінці 50-х років ХХ століття жіночий скит у Горбках був закритий радянською владою. Храм та будинки зруйновано.
Згідно перепису населення, 1921 року в селі було 77 будинків, 326 чоловік – з них по 163 чоловіків і жінок. За національністю: 2 чехословаки, 305 русинів, 1 угорець, 14 євреїв. За віросповіданням: 1 римо-католик, 276 греко-католиків, 32 православних, 14 іудеїв. Зараз у селі проживає 628 чоловік.
На околиці села в 1946 році була проведена розвідка запасів бурого вугілля, а в 1949 році Затисянське шахтоуправління розпочало експлуатацію покладів бурого вугілля ( ця робота велася до 1969 року).
У 1958 році в районі села Горбки проводилась розвідка запасів бентонітових глин. у 1959 році розпочалося, а в 1962 році закінчилося будівництво Затисянського хімзаводу з випуску глинопорошків. У 1979 році, в основному, було закінчено будівництво трьох технологічних ліній з очисними спорудами. Держава виділяла і надалі кошти для розширенню асортименту продукції, була введена в дію лінія з випуску масляної фарби – сурика. Продукція заводу користувалася попитом в народному господарстві Радянського Союзу.
Насамперед, глинопорошки використовувалися на сталелиттєвих заводах при виробництві вагонних коліс. Його потребували геологи і буровики при бурінні свердловин. Знайшов застосування бентоніт і для фільтрації виноматеріалів. Хімзавод був одним із небагатьох підприємств, які експортували свою продукцію, зокрема, в Польщу. Але приватизація загубила завод. Київські інвестори довели його до того, що застосування глинопорошку обмежилося в туалетах для котів, а потім частина дорогоцінного обладнання була здана в металобрухт.
Треба сказати, що в надрах у районі Горбків в напрямку до села Черна знаходяться поклади бурого вугілля з розвіданими запасами 3,5 млн. тон. Це велике багатство. Та й знаходяться вони на глибині 35-40 м. Отже, будувати шахти не потрібно, вистачить спорудити штольні. Правда, є один негатив – теплотворна здатність менша, ніж у газу і сягає до 5000 кілокалорій. Ще одним мінусом є те, що вміст сірки перевищує 3% при нормі в Євросоюзі 0,2%. Це вугілля має також велику зольність, до 30%. Але попіл від згорання можна використати як натуральне добриво. Звичайно, в нових умовах, коли ціни на газ стали захмарними, життя заставить нас повернутися до розробки своїх родовищ. Тим більше, що у світі (особливо в Німеччині) уже є технології переробки вугілля прямо під землею на газ, бензин, мазут. А можливо добувати і дідівськими методами. Потрібно щоб знайшлися інвестори, крім всіх інших плюсів, це дало б можливість трудовлаштувати значну кількість людей.
Протягом віків для жителів села завжди була притаманна тяга до знань. Незважаючи на зовсім невелику чисельність в селі, тут є свій учений – Бідзіля Юрій Петрович – кандидат фізичних наук, поет, прозаїк, драматург Петро Міговк (1899-1958).
Іван Біланчук Нариси історії населених пунктів Виноградівського району
Про події в березні 1939 року
(За розповіддю жительки с. Веряця Довбак Ганни Ф.)
У березні 1939 року, як по всьому Закарпатті так і в нашому селі на боротьбу проти угорської окупації піднялася найактивніша молодь - студенти. Це - Чонка Василь Іванович, Дубович Іван, Василькун Іван, які, на жаль, із Красного поля не повернулися у рідне село.
(За розповіддю жительки с. Веряця Довбак Ганни Ф.)
У березні 1939 року, як по всьому Закарпатті так і в нашому селі на боротьбу проти угорської окупації піднялася найактивніша молодь - студенти. Це - Чонка Василь Іванович, Дубович Іван, Василькун Іван, які, на жаль, із Красного поля не повернулися у рідне село.
Січовицька організація в нашому селі була масова, робота проводилася активно. Штаб січовиків у Веряці був на території двору Чернянчука Федора (бувшого бірова), в той час так звався голова села. А основний штаб був розміщений біля залізничного вокзалу. До веряцьких студентів приєднувалася і молодь з навколишніх сіл. Слід відзначити сім'ю Палфі, де студентами були майже всі члени сім'ї: Михайло, Федір, Юрій. Один із друзів-однокласників Юрія був хлопець із села Тарасівки Тячівського району, на прізвище Козичар, якого пораненого привезли із Красного поля. Його зразу взяла на переховування сельчанка - Келемен Терезія, та хтось її зрадив і юнака забрали. В той час вулицею їхав житель села Івегеш Юрій з возом. Пораненого студента угорські кати кинули до воза і наказали вести до Тиси. Замученого живцем штовхнули у воду і по звірськи розстріляли на воді. Він був єдиним сином у сім'ї.
Мати постійно приходила на місце розстрілу сина, плачучи волала : " Україно, де ж ти діла мого сина ?" З слів очевидців більшість січовиків- студентів машинами привозили на страту і зупинялися біля Бобика Івана по вулиці Червоно - армійській (зараз Карпатської Січі), там зараз проживає вчителька-пенсіонерка Веряцької школи Бурча Елізавета Іванівна. І на запитання "Чи будете служити Угорщині?" хлопці як по змовленій команді, а так підказувало їм їхнє серце, підняли руки вгору і закричали "Слава Україні!". В той час на вулиці молилася старенька бабуся- Бобик Елізавета і дуже просила хлопців : "Кажіть, що будете служити мадярам!" Та хлопці стояли на своєму. Зразу відкривався борт машини і всіх юнаків погнали, як худобу, до Тиси. Всіх розстріляли і кинули у швидкоплинну річку. Страшно було дивитися на річку, бо від крові вона була червоного кольору. Юнаків несла вода, до них приєднувалися розстріляні січовики з Красного Поля. Всі убиті тіла упиралися у верби, біля Королівського замку. Угорські жандарми штовхали їх у воду, щоб вода несла їх світ за очі. Недарма у Веряця пішла така поговірка " Біля замку, під городом, навіть верби співають "Ще не смерла Україна".
Тиса понесла тіла загиблих в район села Чорнотисово, і там поле вщент було устелене тілами молодих юнаків-патріотів. В час, коли страшний деспотичний період затих, у Чорнотисові священник отець Міня, зібрав по можливості тіла розстріляних і поховав у себе в селі. Як прийшла Радянська влада священника було засуджено на 25 років тюрми. Його звинуватили в тому, що він мав зв'язки із угорською владою. Після повернення з тюрми працював фельдшером в селі Горбки. Окрім молоді активними січовиками в селі Веряця були і люди старшого віку. Вони ж були навіть членами Сойму Карпатської України. Це Келемен Іван, Довбак Адальберт, на той час священник села Іски (уродженець села Веряця).
(За розповіддю Юрія Палфія, жителя нашого села, який навчався з Михайлом Козичарем).
Це сталася 14.03.39 року. Угорська армія за мовчазної згоди Берліна і Москви посунула на територію новонародженої Карпатської України. Рано-вранці молодь села Веряця та селища Королева поспішали до залізничної станції, звідки поїзд, який вів Карло Моравич одвіз їх на поле під Хустом. На цьому полі Карпатська Січ готувалася до бою.Тут проходила головна перша і остання лінія оборони. Для багатьох молодих юнаків- це останній рубіж життя.Саму станцію Королево охороняв комендант Карпатської Січі, озброєний кулеметом. Залізничне полотно було під охороною Петра Гафинця з села Горбки. Веряцький переїзд боронили січовики Михайло Козичар із Тячівщини, Іван Попович і Йосип Шкіряк із села Доманинець під Ужгородом, Юрій Пекарь із Перечина та ужгородець Чегіль. На горі, що височить під селом Веряця, тримали оборону кулеметники Федір Воличко та Василь Чейпеш. Понад чотири години стримували вони наступ окупантів на Хуст, даючи можливість своїм побратимам краще підготуватися до бою на Красному полі. Після тривалого жорстокого бою, п'теро поранених героїв потрапили в полон до гортистів, де зазнали неминучих мук і лютої смерті.
Ці молоді люди завжди залишаться героями нашого села, бо ці страшні події відбувалися на очах верячан. Вічна їм пам'ять!
Іванчо Юлій Олексійович
130-річчя від дня народження пароха церкви Різдва Пресвятої Богородиці
(1989-1963)
Іванчо Ю.О. народився 13 березня 1889 року у сім'ї греко-католицького священика Олексія Іванчо й Емілії Легези у с. Веряця. Середню освіту здобув у гімназіях міст Ужгорода, Берегова й Мукачева. Після цього за сімейною традицією поступив в Ужгородську духовну семінарію.
19 грудня 1915 року єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Антоній Папп в Ужгородському кафедральному храмі висвятив на священика 13 богословів, серед яких був і Іванчо Юлій. 26 грудня 1915 р. нововисвячений Іванчо Юлій відслужив свою першу Службу Божу в церкві Різдва Пресвятої Богородиці с. Веряця під керівництвом свого батька пароха в с. Веряця - о.Олексія Іванчо.
Після висвячення був призначений обслуговувати вірників у с. Верб'яж Воловецькогор- ну де працював з 1915 по 1923 рік. 9 квітня 1923 р. на 69- му році життя помер батько о. Юлія в с. Веряця. Вдовиця священика, згідно з встановленим звичаєм в Мукачівській єпархії, з осиротілими дітьми мала можливість проживати на протязі одного року у фарі (будинку для священика), а після цього строку на парохію назначався новий священик. І щоб сім'я і у подальшому могла проживати у приміщенні фари, то єпископ переводить о. Юлія парохом на місце батька в с. Веряця. Олександр Стойка в 1930 році нагороджує його титулом почесного намісника ( декана) а апостольський адміністратор Мукачівської єпархії в м. Хусті д-р Діонісій Няраді, єпископ Крижевацький, в кінці грудня 1938 року призначив о. Юлія Іванчо намісником (деканом) Сасівського деканату.
Після приходу в наш край Червоної Армії і встановлення Радянської влади о. Юлій продовжує свою ревну душпастирську діяльність в с. Веряця. Але під час політичної кампанії проти Католицької Церкви, в кінці 1948 і на початку 1949 року, органи місцевої влади за підтримки КДБ пробують схилити о. Юлія до переходу на російське православ'я. Після відмови о. Юлія підкоритись їхній волі на початку 1949 року місцеві репресивні владні структури забороняють йому виконувати будь- яку душпастирську роботу, а сім'ю виселяють з парохіяльного будинку. А коли і ці дії влади не дали бажаних результатів, працівники КДБ, звинувативши о. Юлія в українському націоналізмі, 28 серпня 1949 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд на закритому судовому засіданні на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч.2 КК УРСР 22жовтня 1959 р. засуджує його на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.
Слідчі районного і обласного КДБ заставляли вірників села підтверджувати і засвідчувати ними придумані на о. Юлія обвинувачення, але з вірників ніхто не хотів свідчити проти священика.
Трьохмісячне перебування в Ужгородській тюрмі о. Юлія ослабило настільки, що він не міг ходити. Але не дивлячись на це, його було відправлено з Ужгородської тюрми на ринки робочої сили. Побувавши в тюрмах-розподільниках міст Львова, Києва, потрапляє в таборори ГУЛАГу у м. Абез Комі АРСР. Відбував він тут своє незаслужене покарання до 30 вересня 1954 р., коли, згідно рішення Верховного суду Комі АРСР від 30 вересня 1954 р., достроково був звільнений з місць позбавлення волі та вернувся в смт. Королево, де проживала його дружина.
Проживаючи в Королеві, багато вірників знаходило дорогу до о. Юлія. Він тайно вислуговував вірникам різні треби: служив Служби Божі, хрестив, благословляв подружжя, сповідав і т. д. Помер о. Юлій Іванчо 2 березня 1963 р. на 74-му році життя і на 48-му році свого душпастирства в смт. Королево Виноградівського р-ну.
На підставі ст.1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 . о. Юлія Іванчо реабілітовано 21 грудня 1992 р.
Джерельні приписи:
Іванчо Юлій //Бендас С. М., Бендас Д.С. Священики- мученики, сповідники вірності.- Ужгород: Вид-во Закарпаття, 1999.-С-98-100.
Петро Продан-письменник,громадянин, педагог
Він народився 3 серпня 1919 року в с. Горбки у багатодітній сім'ї залізничника. З 12 дітей жити залишилось восьмеро, шестеро з них стали вчителями, здобувши вищу освіту.
Дитячі роки Петра Продана пройшли-пролетіли на сріблясто-голубих берегах Тиси, а світанки усміхались радісно і щасливо з-під зелених кучерявих вій довколишніх виноградників. Тут вчився бути добрим і чесним. В усьому бачив і серцем сприймав красу світу і сам в усьому прагнув до цієї краси-в стосунках і думках. У свідомості майбутнього поета на все життя залишились найтепліші спогади дитинства, вдячність до батьків, які виховували дітей в атмосфері доброти, щирості , любові до ближнього.
Доля щедрою рукою нагородила хлопця любов'ю до рідного слова, прагненням до знань, благословила в дорогу, яка після закінчення народної школи в с. Горбки повилась від отчого порогу в Севлюш, де здобув освіту в горожанці.
Восени 1932 року Петро Продан вступив у перший клас Хустської реальної гімназії. Навчання в ній сприяло росту сил, розширювало обрії знань. Тут хлопець занурився у зовсім інший світ, ніж той, в якому жив раніше, навчаючись в горожанській школі. Дуже швидко звик до нових наставників, зріднився з однокласниками. "У нас був великий і дуже сильний клас. Для мене він був, звичайно, найкращий. Сидів я за однією партою з Кирилом Галасом. А поруч були Михайло Бабич, Михайло Пурнеш із Східної Словаччини; попереду Вася Сабов, Іван Вейконь, Василь Орос, дівчата Катя Карцуб, Євдокія Пригара, Марія Сливка... Доля кожного з моїх однокласників мені близька і дорога..."
Пожвавлення в гімназію внесли молоді викладачі, які щойно закінчили Карлів університет у Празі: Петро Лінтур, Андрій Карабелеш, Михайло Грига, Микола Небесник.
Під час навчання в Хустській гімназії у Петра Продана став проявлятися яскравий поетичний талант.Через певні об'єктивні обставини писав тоді російською мовою. Серед тогочасної молоді це не було дивиною, адже навчання велося на російській мові.
Петро Продан активно друкується у тогочасній періодиці. Перші вірші опублікував у журналі "Юношество" в 1934 році. Пізніше друкувався у газетах "Карпаторусский голос", "Русская правда", "Литературная неделя". Це були перші проби пера. Його твори були надруковані в збірці "12" і в "Літературному альманасі".
Після закінчення Хустської гімназії, Петро вступив на філософський факультет Будапештського університету. У той час у столиці Угорщини навчалося багато прогресивної молоді із нашого краю: Кирило Галас, Іван Вейконь, Михайло Симулик, Дмитро Вакаров, Василь Сочка, Олег Грабарь. Хлопці із Закарпаття жили дружньою студентською сім'єю, а матеріальні труднощі їх тільки загартовували. На перешкоді стала війна. Але Петро Продан устиг заявити про себе, причому на увесь голос. Окремим виданням у 1942 році виходить збірка його віршів "Яблуня", до якої ввійшли 30 віршів. Яблуня -це те дерево, яке прагнуло до великого саду в образі великої вітчизни. Співець "суворої вітчизни", якою поет побачив рідний край, прагне поетично осмислити свій час, покликання молоді. Це добре простежується в поезії "Люблю тебе, народе мій".
Воєнне лихоліття не дало можливості П.Продану закінчити повний курс навчання в Будапештському університеті. Юнак повертається додому. Війна вогненним смерчем обпекла його рідне село. Юнаки і чоловіки середнього віку були призвані в угорську армію і відправлені на фронт. Посилилося стеження за людьми, підозрюваними в нелояльності до окупаційної влади з боку каральних органів, центр яких для прилеглих сіл розташувався в Королеві. Біля входу в кожен будинок було розклеєно розпорядження про те, що за приховування осіб, що не є членами родини- розстріл...Але місцеві жителі не мирились з таким становищем. На території Королева організувалась січова застава під керівництвом адвоката М. Батюка, а потім Л. Лащукевича, до якої ввійшли: В. Талабірчук, І. Ботош, Ю.Іваніга, С. Гелетей, П. Продан. Окупанти намагалися евакувати і частину працездатного військовозобов'язаного населення краю. Збірний пункт-Хуст. Коли всі ешелони зі станцій Хуст і Королево були відправлені в глиб Угорщини, спеціальні військові частини стали підривати мости, залізничні колії, будинки...
Були висаджені в повітря і два чудесні мости через Тису: у Веряця і під Чорною горою. Поета хвилювали ці трагічні події, які відбувалися в житті краян в часи поневолення, й зокрема, пов'язані із росстрілом його земляків-виноградівців - учасників розвідгрупи "Закарпатці", які діяли на Хустщині та Виноградівщині в 1943-44 роках. Тоді він написав цикл поетичних творів: "Расстрел", "В знойний день под Чорною горою" "Памяти И. Вейконя", " Елене Ягнатек" у якому сказав своє гнівне слово про розстріл теківських і чорнотисівських патріотів, про свого друга Івана Вейконя, про словацьку дівчину Олену Ягнатек, яка прагнула передавати їжу поету Дмитру Вакарову, коли його відправляли у німецький концтабір.
Петро Продан бачив як у 1944 році вели на розстріл севлюшських партизанів і описав ці події в автобіографічній книзі "Од отчого порога".
Після визволення краю Червоною армією розгорнувся рух за возз'єднання з Україною. Петро Степанович Продан бере активну участь у громадському житті. Петра Степановича та його старшого брата Івана обирають делегатами Першого з'їзду Народних комітетів Закарпатської України.
"То був незабутній, прекрасний час,- пригадує Петро Степанович- на з'їзді панувала атмосфера всенародного піднесення, радісного настрою і сподівань. І це закономірно. Адже війна була практично позаду. Попереду давно очікувана Перемога, можливість мирної праці."
У 2004 році з нагоди возз'єднання Петро Продан за свою самовіддану працю на благо рідного народу нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня.
Після реорганізації Хустської гімназії на десятирічку Петро Степанович спочатку працює там, потім три роки викладає російську мову в педагогічному училищі. В 1951 році він приїхав на Міжгірщину, з якою міцними нитками пов'язано вже понад півстоліття його життя. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Ужгородського університету в 1959 році. На Міжгірщині спочатку працював директором восьмирічної школи в Синевирській Поляні, а з 1953-го і аж до виходу на пенсію керував школою у Вучковому, якому волею долі судилося стати йому рідним.
37 літ педагогічної діяльності принесли Петру Степановичу заслужену повагу і шану. Він став відмінником народної освіти, заслуженим працівником культури України. Посіяні ним зерна знань і досі щедро й рясно родять на освітянській ниві.
Життєвий та творчий шлях Петра Продана є підтвердженням істини: справжні таланти, незважаючи ні на які суспільно-політичні стихії, виживуть, пройшовши всі можливі і неможливі випробування часом, обставинами, навколишнім середовищем, вони залишаються у долі свого народу тією зернинкою - самородком, без якої б дуже збідніла нива нашої духовності.
Микита С. Петро Продан-письменник, громадянин, педагог Новини Виноградівщини, 8 серпня 2009 рік.
Людина, педагог і громадський діяч
( Іван Степанович Продан)
Початок його вчительської роботи припадає на 30- і роки минулого століття, коли наш край входив до складу Чехословаччини. Школа тоді проводила велику культурно-освітню роботу серед населення. Вчителі, крім навчальної, займалися громадською діяльністю. Іван Степанович мав організаторські здібності, завжди був ініціатором культурно-масових заходів, залучав до участі в них сільську молодь. Спогадами про брата ділиться письменник Петро Продан.
Іван народився 13 червня 1912 року в селі Горбки Севлюшського округу (Виноградівського району) у багатодітній селянській родині. У батьків Марії Андріївни та Степана Васильовича нас було семеро синів та одна донька. Він навчався у горожанській і торговельній школах у Севлюші. Обдарований юнак мріяв про професію вчителя, у зв'язку з чим вступив у Мукачівську вчительську семінарію (на той час престижний навчальний заклад), яку закінчив у 1938 році. Працював вчителем початкової школи у Бикені, Хижі, Молому Раковці і, звичайно, у рідному селі Горбки. Після служби в чеській і угорській арміях вчителював у Королеві та Колодному, що на Тячівщині. Потім був переведений у Черну. Іван Степанович закінчив Ужгородський державний університет. Довгий час був директором Чепівської неповної середньої школи, а також вчителем російської мови та літератури Королівської СШ. Де б не працював, всюди його поважали за людяність і активну громадську роботу. Він завжди виділявся організованістю і цілеспрямованістю, був завжди підтягнутий і акуратний. Ми також намагалися бути на нього схожими.
Ще будучи студентом, а також працюючи вчителем, багато уваги приділяв культурно-освітній роботі серед населення. У Горбках організував хор, духовий оркестр, з молоддю здійснив багато постановок за п'єсами класиків та драматургів краю. Іван Степанович був у числі тих, які брали активну участь у боротьбі за возз'єднання нашого краю із споконвічною батьківщиною-Україною. Разом із братом ми були делегатами Першого з'їзду народних комітетів Закарпатської України.
Іван Стапанович разом з дружиною Іриною виростив і виховав п'ятьох дітей, троє з яких здобули вищу освіту. Він піклувався не тільки про своїх дітей, а й надавав значну допомогу молодшим сестрі та братам, адже батьки вже були похилого віку. Зокрема, опікався братом Юрієм, дружина якого, Йолана Продан розповідає, що завдяки такій підтримці той вступив до УжДУ, а потім влаштувався на роботу у Боржавську семирічку. Іван часто навідувався до своєї рідні і дуже тішився успіхам та злагоді в їх родині. На жаль, лише кілька днів він не дожив до свого 60-річчя. Його серце перестало битися 28 травня 1972 року. Не встиг провести останні випускні іспити, але незримо був присутній, тому що учні зачитували речення, які Іван Степанович підготував до білетів. І від цього всім було сумно...
Зі спогадів односельчан
Це було після Другої світової війни. Іван Степанович зайшов провідати свого кума Габрина Івана Васильовича, який повернувся з полону дуже виснажений важкою роботою на шахті. Як відомо, у ті роки не було ніяких лікарських препаратів, тому Іван Степанович порадив рідним робити хворому ванни з різнотрав'я. Його методика виявилась цілющою. Після цього лікування Іван Габрин ще довгі роки трудився на шахті в Горбках.
Іван Степанович любив читати різну наукову і художню літературу. У сім'ї Проданів була найбільша бібліотека в селі. До них сходилися люди, щоб почути розумне слово. Іван Степанович на правах старшого брата охоче збирав газети, журнали, художню літературу українських, чеських, угорських, російських письменників. Він знав силу-силенну народних прислів'їв, приказок, обрядів, рецептів народної медицини. А ще був добрим оповідачем, умів зачарувати словом кожного, з ким спілкувався.
Іван Шародій с. Горбки
Новини Виноградівщини-2012рік , 16 червня
Петро Продан-письменник,громадянин, педагог
Він народився 3 серпня 1919 року в с. Горбки у багатодітній сім'ї залізничника. З 12 дітей жити залишилось восьмеро, шестеро з них стали вчителями, здобувши вищу освіту.
Дитячі роки Петра Продана пройшли-пролетіли на сріблясто-голубих берегах Тиси, а світанки усміхались радісно і щасливо з-під зелених кучерявих вій довколишніх виноградників. Тут вчився бути добрим і чесним. В усьому бачив і серцем сприймав красу світу і сам в усьому прагнув до цієї краси-в стосунках і думках. У свідомості майбутнього поета на все життя залишились найтепліші спогади дитинства, вдячність до батьків, які виховували дітей в атмосфері доброти, щирості , любові до ближнього.
Доля щедрою рукою нагородила хлопця любов'ю до рідного слова, прагненням до знань, благословила в дорогу, яка після закінчення народної школи в с. Горбки повилась від отчого порогу в Севлюш, де здобув освіту в горожанці.
Восени 1932 року Петро Продан вступив у перший клас Хустської реальної гімназії. Навчання в ній сприяло росту сил, розширювало обрії знань. Тут хлопець занурився у зовсім інший світ, ніж той, в якому жив раніше, навчаючись в горожанській школі. Дуже швидко звик до нових наставників, зріднився з однокласниками. "У нас був великий і дуже сильний клас. Для мене він був, звичайно, найкращий. Сидів я за однією партою з Кирилом Галасом. А поруч були Михайло Бабич, Михайло Пурнеш із Східної Словаччини; попереду Вася Сабов, Іван Вейконь, Василь Орос, дівчата Катя Карцуб, Євдокія Пригара, Марія Сливка... Доля кожного з моїх однокласників мені близька і дорога..."
Пожвавлення в гімназію внесли молоді викладачі, які щойно закінчили Карлів університет у Празі: Петро Лінтур, Андрій Карабелеш, Михайло Грига, Микола Небесник.
Під час навчання в Хустській гімназії у Петра Продана став проявлятися яскравий поетичний талант.Через певні об'єктивні обставини писав тоді російською мовою. Серед тогочасної молоді це не було дивиною, адже навчання велося на російській мові.
Петро Продан активно друкується у тогочасній періодиці. Перші вірші опублікував у журналі "Юношество" в 1934 році. Пізніше друкувався у газетах "Карпаторусский голос", "Русская правда", "Литературная неделя". Це були перші проби пера. Його твори були надруковані в збірці "12" і в "Літературному альманасі".
Після закінчення Хустської гімназії, Петро вступив на філософський факультет Будапештського університету. У той час у столиці Угорщини навчалося багато прогресивної молоді із нашого краю: Кирило Галас, Іван Вейконь, Михайло Симулик, Дмитро Вакаров, Василь Сочка, Олег Грабарь. Хлопці із Закарпаття жили дружньою студентською сім'єю, а матеріальні труднощі їх тільки загартовували. На перешкоді стала війна. Але Петро Продан устиг заявити про себе, причому на увесь голос. Окремим виданням у 1942 році виходить збірка його віршів "Яблуня", до якої ввійшли 30 віршів. Яблуня -це те дерево, яке прагнуло до великого саду в образі великої вітчизни. Співець "суворої вітчизни", якою поет побачив рідний край, прагне поетично осмислити свій час, покликання молоді. Це добре простежується в поезії "Люблю тебе, народе мій".
Воєнне лихоліття не дало можливості П.Продану закінчити повний курс навчання в Будапештському університеті. Юнак повертається додому. Війна вогненним смерчем обпекла його рідне село. Юнаки і чоловіки середнього віку були призвані в угорську армію і відправлені на фронт. Посилилося стеження за людьми, підозрюваними в нелояльності до окупаційної влади з боку каральних органів, центр яких для прилеглих сіл розташувався в Королеві. Біля входу в кожен будинок було розклеєно розпорядження про те, що за приховування осіб, що не є членами родини- розстріл...Але місцеві жителі не мирились з таким становищем. На території Королева організувалась січова застава під керівництвом адвоката М. Батюка, а потім Л. Лащукевича, до якої ввійшли: В. Талабірчук, І. Ботош, Ю.Іваніга, С. Гелетей, П. Продан. Окупанти намагалися евакувати і частину працездатного військовозобов'язаного населення краю. Збірний пункт-Хуст. Коли всі ешелони зі станцій Хуст і Королево були відправлені в глиб Угорщини, спеціальні військові частини стали підривати мости, залізничні колії, будинки...
Були висаджені в повітря і два чудесні мости через Тису: у Веряця і під Чорною горою. Поета хвилювали ці трагічні події, які відбувалися в житті краян в часи поневолення, й зокрема, пов'язані із росстрілом його земляків-виноградівців - учасників розвідгрупи "Закарпатці", які діяли на Хустщині та Виноградівщині в 1943-44 роках. Тоді він написав цикл поетичних творів: "Расстрел", "В знойний день под Чорною горою" "Памяти И. Вейконя", " Елене Ягнатек" у якому сказав своє гнівне слово про розстріл теківських і чорнотисівських патріотів, про свого друга Івана Вейконя, про словацьку дівчину Олену Ягнатек, яка прагнула передавати їжу поету Дмитру Вакарову, коли його відправляли у німецький концтабір.
Петро Продан бачив як у 1944 році вели на розстріл севлюшських партизанів і описав ці події в автобіографічній книзі "Од отчого порога".
Після визволення краю Червоною армією розгорнувся рух за возз'єднання з Україною. Петро Степанович Продан бере активну участь у громадському житті. Петра Степановича та його старшого брата Івана обирають делегатами Першого з'їзду Народних комітетів Закарпатської України.
"То був незабутній, прекрасний час,- пригадує Петро Степанович- на з'їзді панувала атмосфера всенародного піднесення, радісного настрою і сподівань. І це закономірно. Адже війна була практично позаду. Попереду давно очікувана Перемога, можливість мирної праці."
У 2004 році з нагоди возз'єднання Петро Продан за свою самовіддану працю на благо рідного народу нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня.
Після реорганізації Хустської гімназії на десятирічку Петро Степанович спочатку працює там, потім три роки викладає російську мову в педагогічному училищі. В 1951 році він приїхав на Міжгірщину, з якою міцними нитками пов'язано вже понад півстоліття його життя. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Ужгородського університету в 1959 році. На Міжгірщині спочатку працював директором восьмирічної школи в Синевирській Поляні, а з 1953-го і аж до виходу на пенсію керував школою у Вучковому, якому волею долі судилося стати йому рідним.
37 літ педагогічної діяльності принесли Петру Степановичу заслужену повагу і шану. Він став відмінником народної освіти, заслуженим працівником культури України. Посіяні ним зерна знань і досі щедро й рясно родять на освітянській ниві.
Життєвий та творчий шлях Петра Продана є підтвердженням істини: справжні таланти, незважаючи ні на які суспільно-політичні стихії, виживуть, пройшовши всі можливі і неможливі випробування часом, обставинами, навколишнім середовищем, вони залишаються у долі свого народу тією зернинкою - самородком, без якої б дуже збідніла нива нашої духовності.
Микита С. Петро Продан-письменник, громадянин, педагог Новини Виноградівщини, 8 серпня 2009 рік.
Людина, педагог і громадський діяч
( Іван Степанович Продан)
Початок його вчительської роботи припадає на 30- і роки минулого століття, коли наш край входив до складу Чехословаччини. Школа тоді проводила велику культурно-освітню роботу серед населення. Вчителі, крім навчальної, займалися громадською діяльністю. Іван Степанович мав організаторські здібності, завжди був ініціатором культурно-масових заходів, залучав до участі в них сільську молодь. Спогадами про брата ділиться письменник Петро Продан.
Іван народився 13 червня 1912 року в селі Горбки Севлюшського округу (Виноградівського району) у багатодітній селянській родині. У батьків Марії Андріївни та Степана Васильовича нас було семеро синів та одна донька. Він навчався у горожанській і торговельній школах у Севлюші. Обдарований юнак мріяв про професію вчителя, у зв'язку з чим вступив у Мукачівську вчительську семінарію (на той час престижний навчальний заклад), яку закінчив у 1938 році. Працював вчителем початкової школи у Бикені, Хижі, Молому Раковці і, звичайно, у рідному селі Горбки. Після служби в чеській і угорській арміях вчителював у Королеві та Колодному, що на Тячівщині. Потім був переведений у Черну. Іван Степанович закінчив Ужгородський державний університет. Довгий час був директором Чепівської неповної середньої школи, а також вчителем російської мови та літератури Королівської СШ. Де б не працював, всюди його поважали за людяність і активну громадську роботу. Він завжди виділявся організованістю і цілеспрямованістю, був завжди підтягнутий і акуратний. Ми також намагалися бути на нього схожими.
Ще будучи студентом, а також працюючи вчителем, багато уваги приділяв культурно-освітній роботі серед населення. У Горбках організував хор, духовий оркестр, з молоддю здійснив багато постановок за п'єсами класиків та драматургів краю. Іван Степанович був у числі тих, які брали активну участь у боротьбі за возз'єднання нашого краю із споконвічною батьківщиною-Україною. Разом із братом ми були делегатами Першого з'їзду народних комітетів Закарпатської України.
Іван Стапанович разом з дружиною Іриною виростив і виховав п'ятьох дітей, троє з яких здобули вищу освіту. Він піклувався не тільки про своїх дітей, а й надавав значну допомогу молодшим сестрі та братам, адже батьки вже були похилого віку. Зокрема, опікався братом Юрієм, дружина якого, Йолана Продан розповідає, що завдяки такій підтримці той вступив до УжДУ, а потім влаштувався на роботу у Боржавську семирічку. Іван часто навідувався до своєї рідні і дуже тішився успіхам та злагоді в їх родині. На жаль, лише кілька днів він не дожив до свого 60-річчя. Його серце перестало битися 28 травня 1972 року. Не встиг провести останні випускні іспити, але незримо був присутній, тому що учні зачитували речення, які Іван Степанович підготував до білетів. І від цього всім було сумно...
Зі спогадів односельчан
Це було після Другої світової війни. Іван Степанович зайшов провідати свого кума Габрина Івана Васильовича, який повернувся з полону дуже виснажений важкою роботою на шахті. Як відомо, у ті роки не було ніяких лікарських препаратів, тому Іван Степанович порадив рідним робити хворому ванни з різнотрав'я. Його методика виявилась цілющою. Після цього лікування Іван Габрин ще довгі роки трудився на шахті в Горбках.
Іван Степанович любив читати різну наукову і художню літературу. У сім'ї Проданів була найбільша бібліотека в селі. До них сходилися люди, щоб почути розумне слово. Іван Степанович на правах старшого брата охоче збирав газети, журнали, художню літературу українських, чеських, угорських, російських письменників. Він знав силу-силенну народних прислів'їв, приказок, обрядів, рецептів народної медицини. А ще був добрим оповідачем, умів зачарувати словом кожного, з ким спілкувався.
Іван Шародій с. Горбки
Новини Виноградівщини-2012рік , 16 червня
Немає коментарів:
Дописати коментар